«Хотіла б вишити такий рушник-оберіг, щоб ним загорнути усіх наших воїнів, які боронять нашу країну. Вишила б голубів – птахів, які несуть мир, спокій. Вишила б хвилі – безкінечний рух життя, дуби і калину – щоб хлопці були здорові, мужні, а дівчата після повернення з війни ще народжували дітей». Саме таким уявляє Рушник Перемоги бердичівлянка Олена Сальнікова.
Жінка вишиває з самого дитинства і щиро вірить, що кожен візерунок на вишиванці, рушнику, серветці – це реальний, дієвий оберіг і справжній генетичний код нації. У час, коли українці як народ у пекельній боротьбі виборюють своє право на існування, вишиванка стала яскравим символом України, впізнаваним у всьому світі.
Олена Сальнікова родом з Івано-Франківська, але давно живе у Бердичеві. Майже 25 років вона працює у Центрі позашкільної освіти ім. О. Разумкова, де навчає дітей різним видам декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема вишивці. Майстриня не пам‘ятає себе без вишивання. Каже, знання про цей найдревніший вид декоративно-ужиткової творчості, який налічує близько п‘ятнадцяти століть, вона увібрала в себе, як то кажуть, з молоком матері. Знання та любов до вишивання їй, як і багатьом українським жінкам, передавалися від покоління до покоління. Олена Євгенівна пригадує, що у п‘ятирічному віці вже була знайома з майже усіма техніками вишивки, яких налічується більше сотні.
Найдревнішим є вишивання хрестиком. На Поліссі разом із хрестиком однією з найпоширеніших була техніка занизування. Традиційній вишивці нашого регіону притаманні рослинні орнаменти, червоний та чорний кольори з додаванням зеленого як символу природи. Як можна уявити дуб чи калину без зеленого листя?.. А ще наші предки зображали у вишивках звірів, птахів і навіть комах. У музеї історії міста Бердичева, для прикладу, зберігається старовинний рушник, на якому окрім різноманітних рослин та птахів, зображені бджоли.
Майстриня каже, вишивка – це своєрідний лист-послання, ніби сучасна дошка візуалізації прагнень та побажань. А ще потужний оберіг. Недарма на традиційних вишиванках з давніх-давен орнаментом оздоблюють ті елементи сорочки, які покривають груди та руки, захищаючи найважливіші частини людського тіла. В кожен стібок вишивальниця вкладає думки та настрій. Тому так важливо, аби рушники, сорочки, браслети-обереги кожна жінка власноруч виготовляла для себе та своїх рідних, а не купувала у незнайомців, як часто трапляється тепер. Аби чужа людина часом не «зашила» у красивий візерунок чогось лихого – ненароком, бо мала поганий настрій, чи навіть свідомо.
У Музеї історії міста Бердичева зберігаються чоловічі й жіночі вишиванки та рушники ручної роботи початку минулого століття. Усі виконані на білому полотні. З часом колір тканини потьмянів, чорні нитки подекуди перетворилися на сірі, а яскраво-червоний відтінок збляк. Проте навіть у такому вигляді ці старовинні речі випромінюють особливу енергію, дають відчути зв‘язок поколінь, несуть закодовану інформацію та свою філософію.
На деяких рушниках, як на картинах видатних художників, вишиті імена майстринь (вишивали раніше винятково жінки) і дата завершення роботи. Зокрема, один такий рушник датовано травнем 1912-го року і підписано двічі: «шила Анастасія Єфімовна» і «шила Анастасія Марар». Є на рушнику і інші написи, які збереглися частково. Зокрема «…с нами богъ где правда».
Окремо впадає у вічі весільний рушник із сюжетним зображенням. На ньому вишита пара молодят за столом та численні гості. Над ними птахи та інші символи щасливого подружнього життя. Рушник має підпис, з якого стає зрозуміло, що його вишила Маруся. Вочевидь вже заміжня жінка зобразила фрагмент традиційного українського весілля – роздачу короваю. Примітна робота і тим, що має ще одну частину, яка не стосується весілля і можна припустити, що вишита значно пізніше. Це текст, сповнений філософії подружнього життя.
Старовинні вишиті речі нині зберігаються переважно у музеях. Проте є і чимало українських родин, які, як зіницю ока, бережуть ці сімейні реліквії. Та чимдалі більше сучасних українок вчаться вишивці і створюють справжні шедеври. Нині мотиви народної вишивки стали надзвичайно популярними. Візерунками, які повторюють або ж нагадують традиційну вишивку, прикрашають будь-який одяг: футболки, сукні, жіночі жакети і чоловічі піджаки, шкарпетки, пальта і навіть взуття. Це красиво, сучасно, модно. Проте справжня українська душа, те, що ми називаємо кодом нашої нації, зашите виключно у візерунки традиційної української вишивки. яка обов‘язково має бути виготовлена руками.
Щороку третього четверга травня відзначається Всесвітній день вишиванки. Це справжнє свято, яке спалахує розмаїттям кольорів. Воно покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. У цей день в кожному куточку Землі українці надягають свої найкрасивіші вишиті сорочки, заявляючи усьому світові, що вони – представники українського народу, який був, є і завжди буде і що українську історію, культуру, українську душу не знищити нікому. На знак підтримки українські вишиванки вдягають і представники інших народів та національностей. Цього року День вишиванки особливий. Бо наш національний одяг – ніби другий національний прапор: згуртовує, додає віри в нашу перемогу і наповнює неймовірною силою духу і тіла, які українці готові віддати за волю і за свою Україну.
