Україна вражає своїм затятим спротивом армії, яку донедавна вважали другою у світі. Вражає умілим захистом та здатністю наносити нищівні удари, не дивлячись на чисельну перевагу рашистів та рашистського смертоносного заліза. А ще Україна вражає кількістю тих, хто з початком широкомасштабних воєнних дій добровільно пішли бити окупантів. Чоловіки тисячами прямували до військкоматів, вимагаючи взяти їх до армії. Приховували свої наміри від рідних, приховували болячки від медиків – не приховували лише одного: якщо всі відсиджуватимуться, не буде життя в їхніх містах та селах, не буде України. Одягали військову форму та йшли захищати Вітчизну.
Сергій Поляков народився не у Бердичеві – у далекій Абхазії. Проте жив в Україні і вважав себе українцем. Як справжній українець мав золоті руки: у місті його добре знали як толкового майстра, котрий дає друге життя автомобілям. Чи міг би Сергій у свої 52 тихо-мирно продовжувати лагодити автівки? Напевне. Тим паче у військкоматі йому відмовили, мовляв, буде треба, знатимуть, що такий є. А чоловік разом зі своїм другом взяли та й поїхали до іншого військкомату.
Так Сергій опинився у Першій окремій бригаді ім. Івана Богуна. Був звичайним солдатом і незвичайною за своєю любов’ю до Батьківщини людиною. Як і його побратими, як і всі, хто боронить нині Україну.
Сергій Поляков боронив її до останнього подиху. Наш земляк геройськи загинув у боях на Донеччині.
Бердичівський міський голова Сергій Орлюк, Бердичівська міська рада, її виконавчий комітет та уся багатотисячна бердичівська громада глибоко сумують із приводу смерті Сергія Полякова та щиро співчувають його рідним і близьким. Бердичів та Україна будуть пам’ятати, помстяться і переможуть!