У темні часи важливо знати, що попереду обов’язково запроменіє світло. І принесуть це світло люди – наші співвітчизники, українці, жителі твоєї, моєї, ближніх і далеких громад. Вони вже несуть його – зі щирою вірою та любов’ю. Українці вірять у своє звитяжне військо, люблять свою Батьківщину. Прагнення до життя у волі, мирі й у праці, особлива сердечність, здатність згуртуватися й дати потужну відсіч агресорові, вроджена гостинність, а разом із тим – невміння й небажання покорятися ворогу – все це дісталося сьогоднішнім українцям у спадщину від пращурів, все це вони передадуть своїм нащадкам.
Таким меседжем заявив про себе благодійний фестиваль «ЕтноСильні», який суботнього дня відбувся у Парку ім. Шевченка. Не час святкувати – час єднатися в ім’я Перемоги, закликали організатори фесту – Публічна бібліотека з філіями бердичівської громади та молодіжно-волонтерський центр «М-Формація». На цей заклик з готовністю відгукнулися представники яскравої творчої майстерні України культурної: до Бердичева, котрий виступив на фестивалі у союзі зі Скраглівкою, доєдналися Гришковецька, Семенівська, Швайківська, Андрушівська та Баранівська громади, а також майстри народної творчості з Вінниці та Івано-Франківська.
Україна – сильна. Сильна Захисниками й Захисницями, котрі пліч-о-пліч женуть зі своєї землі рашистів. Сильна своїм народом, який каже: «Ми добре розуміємо, кому зобов’язані спокоєм на наших територіях. Розуміємо, а тому маємо бути згуртованими, єдиними, небайдужими. Маємо підтримувати своє Військо, маємо робити все для його перемоги, маємо працювати й творити, аби наші переможці змогли повернутися до повноцінного життя. Ми маємо берегти все те, що залишили нам у спадок наші прадіди та їхні прадіди, берегти старі традиції та звичаї, створювати нові і ділитися цим багатством з добрими людьми.»
Спадок, що ним володіють нинішні українці, не має ціни, і це доводили «ЕтноСильні». Доводили, зокрема, співочими талантами з Семенівки, зі Скраглівки, Швайківки, Гришковець. Всі вони – це Україна. Україна – це мурахи по шкірі від виступів дівчат з Андрушівки та козацького квартету з Баранівки, це сльози на очах слухачів та щирі оплески.
Україна – це білий борщ. Старовинною автентичною стравою, що визнана вітчизняною нематеріальною культурною спадщиною, дивували усіх, хто відвідав фестиваль, майстрині з Гришковецької громади. Цей борщ і до сьогодні готують їхні матусі й бабусі, розповідають. Яким чином страва взагалі з’явилася у них на столах, достеменно невідомо. Скоріш за все, припускають у Гришківцях, білий борщ має польське коріння, адже відомо, що поляки збагачували страву квашеним червоним буряком – рожевим і з кільцями. Українці ж, схоже, асимілювали її під себе, зробивши борщ «білим». Чому білим? Тому що у ньому використовується виключно білий цукровий буряк. Обов’язково квашений. Білий борщ дещо кисліший за свого «червоного» брата, від нього, стверджують гришковецькі господині, ніколи не буває печії, їсти його можна мало не від самого народження, у піст (з додаванням грибів) та у звичайні дні (з додаванням м’яса). Нині, хваляться жінки, до них у Гришківці, часто приїжджають суто на білий борщ.
Україна – це «Крупки» з Андрушівщини. Ще один унікальний приклад нематеріальної культурної спадщини. Цій страві з с. Мостового – близько 300 років. Рецепт, на перший погляд, нескладний: чарка пшона, 10 яєць і борошно – скільки вберуть пшоно та яйця. Таїнства починаються пізніше: у спеціальні дерев’яні ночви (дерев’яні й жодні інші) висипають пшоно, далі поступово – збиті яйця й борошно. Все це розкачується руками по годинниковій стрілці рівно 2 години. Так утворюються кульки. Тим часом 2 години вариться бульйон – суто з домашньої курки. А далі кульки закидають до бульйону і варять ще 2 години. На виході страва розрахована на об’єм у 10 л. Кульки можна засушити і зберігати протягом тривалого часу. Але виключно у полотняній торбинці.
Таким спадком поділилися з нами наші пращурі. Чим ділитимемося зі своїми нащадками ми?.. Ну, хоча б рецептом неповторної рибної юшки та пиріжків зі Скраглівки. Чи гончарними витворами від вінничанина Михайла Діденка. Хтозна, можливо, майбутнім українцям розповідатимуть про секрет виготовлення імбирних пряників Тетяною Олійник, а можливо демонструватимуть, як у першій половині ХХІ сторіччя виглядали фудкорти – на прикладі бердичівського «Їжака» та «Родичів». Нащадкам залишаться проникливі поезії Михайла Пасічника та вишукані роботи Олега Земнухова, «Торбинки Щастя» від Публічної бібліотеки, витинанки за технологією Сергія Танадайчука від Музею історії м. Бердичева, живопис від Художньої школи.
Колись люди неодмінно захоплюватимуться майстерністю і небайдужістю волонтерського підрозділу «Мавки», який на базі бібліотеки щоденно плете маскувальні сітки українським військовим. І передаватимуть вже своїм синам, донькам і онукам оповіді про військового Віктора Коваленка та ще зовсім юну Домініку Солдатюк, в яких війна пробудила талант художників. Як і про місцеву єврейську месіанську громаду «Яхад», котра, з-поміж інших, символізує мультикультурність Бердичева.
А якщо збережуться світлини з «ЕтноСильних», то українці прийдешніх сторіч зможуть побачити світлі та усміхнені обличчя тих, хто жив до них, кому судилося пережити страшну війну з потужним ворогом, хто понад усе бажав успіхів й життя своєму славному й доблесному війську, тих, котрі зрештою перемогли, бо були однією народною силою, бо мали талант до гарної пісні і талант добре й смачно поїсти, мали золоті руки та прагнення працювати ними на рідній, мирній землі.
За умовами фестивалю, по завершенні його учасники, котрі продавали свою продукцію, здавали кожен по 20 % від загальної виручки на підтримку військових. Таким чином було зібрано 20 з невеликим тисяч гривень. Рішенням організаторів їх розділять на дві рівні половини: одну планують спрямувати на потреби військових 77-ї бригади ДШВ, з якою Публічна бібліотека тривалий час тримає тісний зв’язок, іншою підтримають підрозділ спецпризначенців, до складу якого переважно входять бердичівляни.
