Україна відзначила День Соборності. Події 105-річної давнини згадували і у Бердичеві: у міському Музеї історії відбулася патріотична промоція, присвячена проголошенню Акту Злуки між двома українськими республіками. Тоді, у 1919-му, Україна вперше стала єдиною, цілісною державою.
Традиційно цього дня українці згадують події на Софійському майдані, говорять про важкий шлях, що його пройшла Україна до моменту здобуття нею незалежності. Частіше за інші звучать слова «єдність», «єднання», лунають патріотичні вірші та неповторні українські пісні.
Все це було і під час дійства у Музеї історії. Але, можливо, через війну, яка забирає людські життя, обнулює все наносне й порожнє, що до цього видавалося за суттєве, цінне й життєвонеобхідне, у своїх виступах учасники заходу відмовилися від бравурної святковості, спробувавши вдатися до аналізу подій більш ніж сторічної давнини та того, що відбувається сьогодні.
Так, 22 січня для України – важливий і знаковий день, констатує міський голова Сергій Орлюк. Такого об’єднання, що відбулося понад сторіччя тому, ще не знав український народ. Та об’єднавшись, українці не змогли зберегти ту єдність. Не змогли помиритись, виробити спільне бачення подальшого вектору руху держави. Голодомори… 2-го Світова… Радянська інквізиція… Все це, вважає міський голова, призвело до того, що сьогодні маємо зберегти ту Україну, про яку її народ мріяв сторіччями. Навколо цієї мрії нація знову об’єдналася, об’єднався ледь не весь цивілізований світ. І понад усе Сергій Орлюк бажає, аби ця мрія здійснилася – аби українці вільно й гідно зажили на своїй, Богом даній, землі.
День Соборності – одне з найбільших свят в Україні, яке свідчить про її мужність, силу та незламність. І водночас нагадує про помилку, що не дала зберегти українську незалежність у 1919-му, і що змушує нагадувати про себе вже у ХХІ сторіччі. На думку депутатки обласної ради Людмили Кицак, цією помилкою стала відмова від створення сильної армії. Тоді її не створили, а зі здобуттям незалежності у 1991-му знівелювали необхідність мати потужне військо, руйнуючи його крок за кроком. З іншого боку, констатує Людмила Кицак, Україну багато разів хотіли знищити, але щоразу вона воскресала. Тож вона вірить, що українська держава виборе свою незалежність.
Акт Злуки, проголошений на Софійському майдані у Києві, носив, значною мірою, символічний характер, вважає народний депутат України Богдан Кицак. Запущені вже державні процеси та зовнішньо-політичні чинники призвели до того, що, за суттю, новостворена єдина Україна фактично була країною поневоленою. Українські лідери, на думку Богдана Кицака, не були готові заявити на весь світ про право на створення власної держави. Та й Універсали – І, ІІ та ІІІ – декларували не повну незалежність, а автономію у складі росії. Розуміння того, що жодної автономії не буде, що у сусідів – власні плани щодо України, прийде пізніше…
Минуло більш ніж 100 років… Президент України своїм Указом заявляє про права на історичні українські землі, на яких компактно проживають етнічні українці – Кубань, Поволжя. Цей документ теж, певною мірою, можна вважати символічним, зазначає народний обранець, але разом із тим незалежна Україна вперше заявляє про свої права.
Йде війна… Україна розшматована, частина її окупована ворогом. На переконання Богдана Кицака, є лише один спосіб повернути загарбане назад. Бути істинно єдиною нацією. Такою, як на самому початку повномасштабного вторгнення. Чому не такою, як сьогодні? Тому що, на думку народного депутата, та легендарна єдність протрималася від сили місяці зо три. Далі все почало танути, і сьогодні, переконаний він, українське суспільство не можна назвати єдиним. Як би хто не наполягав на зворотному.
У цьому, власне, й полягає генетична проблема українців, констатує Богдан Кицак: занадто багато в їхній державі князів та гетьманів, котрі, начебто, знають як правильно й куди рухатися. Він сподівається, що, можливо, найближчими десятиліттями стануть на ноги нові покоління, котрі зростатимуть на прикладах Героїв-Захисників російсько-української війни. Вони будуть думати та діяти зовсім інакше, аніж ті, у головах яких й досі живе щедро засіяний росіянами комплекс меншовартості.
