Разом із війною в Україні вирує й навколовоєнне життя – аналітика, прогнози, дискусії, звинувачення тощо. І лише українське воїнство, неначе, знаходиться окремо у всій цій історії. Воно вперто робить свою справу – йде у бій з ворогом. Завдань у наших бійців куди менше, аніж тилових прогнозів, думок та суперечок в інтернеті – у надважких умовах не дати рашистам просунутися вперед, знищити їх якомога більше, залишитися живими. Аби продовжити боротися з окупантами.

Залишитися живими… Ця війна вже принесла і приносить нині багато втрат – чи зосталися в Україні цвинтарі, де не майорять синьо-жовті стяги?.. Втрачає й бердичівська громада. Ось знову чорне сповіщення: на Донеччині геройськи загинув 40-річний Василь Дмитрук.

Уродженець Бердичева. Навчався спочатку у 14-й школі, потім – у 10-й. Вирішив пов’язати своє життя з залізницею, тож спершу закінчив училище у Козятині, після цього – технікум у Києві. Довгий час працював на бердичівській залізниці. Згодом переїхав до Стрия: там влаштувався на роботу електриком.

Почалася велика війна… За станом здоров’я, розповідають рідні, Василь міг не йти воювати. Міг не йти, але пішов. Сам. Добровольцем. Запитав: «Хто, як не я?» і вирушив проситися до легендарної 3-ї штурмової.  

У бригаді ніс службу на посаді командира машини механізованого батальйону. Служив Василь гідно, відповідаючи статусу славетної частини – від початку і до останнього дня свого земного життя. 21 лютого солдат Василь Дмитрук геройськи загинув в одному з боїв, що точилися у Донецькій області. Військовій присязі та своєму військовому й людському обов’язку не зрадив.

Вічна Пам’ять та Шана тобі, Герою! Честь!

Бердичівський міський голова Сергій Орлюк, Бердичівська міська рада, її виконавчий комітет та уся багатотисячна бердичівська громада глибоко сумують із приводу загибелі Василя Дмитрука та щиро співчувають його рідним і близьким. Бердичів та Україна будуть пам’ятати, помстяться і переможуть!