Свого часу чи не головною причиною його приїзду до Бердичева став… Оноре де Бальзак. Постать і творчість видатного француза захоплювала з головою. А разом із тим – думка, що, Бальзак та Ганська могли перед Господом обіцяти любов, вірність і чесність одне одному лише в особливому місті, місті незвичайному.
Саме знайомлячись з Бальзаком, він дійшов висновку, що слово має неймовірну силу, яка здатна піднімати, заколисувати, підкидувати, змушувати завмирати. А зрозумівши, вирішив, що далі житиме з книгою. «Щоби дійти до мети, треба, перш за все, йти», вчив колись автор «Людської комедії», і він пішов. Відкриваючи для себе та для тисяч інших силу, магію та зброю слова…
Друга зустріч «Золотого письменника України», автора “Найкращої книги України”, філософа, журналіста, видавця Мирослава Дочинця з бердичівлянами відбулася у 2016-му – у дитячій бібліотеці під час творчої зустрічі. До кінця добігав ремонт у тодішній Центральній книгозбірні на Вінницькій, і вже пізно увечері директорка закладу Тетяна Кущук провела гостя оновленим простором, що мав ось-ось відкритися. Дочинець став першим, хто оцінив прийдешні зміни у колись невесело однотонній бібліотеці. А тамтешні працівниці з тих пір називають його не інакше, як хрещеним батьком.
«Як давно то було… Вже зовсім інша епоха…», – промовить Майстер Слова у 2024-му, втретє завітавши до Бердичева – до нині вже Публічної бібліотеки громади. Епоха інша, інша локація, а людей на зустрічі – так само багато, як і 8 років тому. Мабуть тому, що ледь не кожне слово з Дочинцевих вуст, як і мало не кожен рядок в його численних творах, вартий того, аби пустити до себе всередину, посмакувати душею й залишити там, у душі, назавжди.
Від Бальзака до Вернадського, через них – до написаного сухим пером «Мафтея», «Криничара» й «Дітей папороті», після яких – до Шевченка та Шевченкового друга художника Івана Сошенка. А далі – думки на кшталт «Книга – не слово й не рядки. Книга – це тиша серця, до якої занурюєшся». За Дочинцем, Книга в якийсь момент починає читати людину, відкриваючи у тій щось таке, що раніше було закрите. Книга – то розмова з собою, з Господом, відкриття себе, відкриття довіри до себе.
Усі ми – носії історії, вважає Мирослав Дочинець, і він теж є автором таких історій. Не про людей, як це може здатися, а про думки «Хто я?», «Що я?», «Куди йду?», «До кого?».
…І приводить нас до мудреця й народного філософа Ворона. До сердечного приятеля Федорця. Перший вчить письменника й людей бачити навколо все живе та радіти йому. Другий являє собою взірець простої, тихої мудрої радості й просвітленого смутку. От і Дочинець ділиться зі своїми шанувальниками: сумна мудрість – то не мудрість, справжня мудрість – весела.
Така мудрість, у числі іншого, вчить, що, коли у тебе кидають каміння, стань на те каміння і ти опинишся вище за того, хто кинув. А якщо радять шукати себе, не слухай: себе не шукають – себе створюють.
Які враження від зустрічі з письменником в її учасників?.. Ділячись емоціями й післясмаком, вони напівжартома-напівсерйозно констатували: «У нас все за Дочинцем, котрий розповів, з яким налаштуванням взявся за написання дитячої книги про Івашка-незнашка: мовляв, має бути цікаво тому, кому ти читаєш і тому, хто, власне, читає. Читати самого пана Мирослава – це особлива втіха для рецепторів душі. І ця насолода не проходить з роками. Мабуть, тому, що письменництво для нього, дійсно, не індустрія, а служіння й благодать»…
