Коли ветеран чи ветеранка проходить через поранення і травми, захищаючи країну, суспільство та держава мають відповідати повагою та вдячністю до людини, її подвигу та досвіду.

Те, як ми говоримо, які слова обираємо і які питання ставимо, напряму впливає на відчуття гідності та прийняття захисників і захисниць з інвалідністю.

Ось основні принципи комунікації, які допоможуть позбавитись від стереотипів та упереджень.

Мова = сприйняття

У жодному разі не варто використовувати слово “інвалід”. Це зневажливий термін, що залишився з радянських часів, коли людей з інвалідністю знецінювали, намагались приховати й не сприймали як повноцінних членів суспільства.

Коректно говорити “людина з інвалідністю”, “ветеран / ветеранка з інвалідністю”, “захисник або захисниця з інвалідністю”, а також “людина, яка користується протезом / кріслом колісним” — теж буде правильно.

Пам’ятайте:

Інвалідність — це лише частина фізичного стану людини, а не її особистість. Особистість і повага завжди мають бути на першому місці.

Не робіть припущень про потреби, якщо не знаєте їх

Фраза: “Я допоможу” може бути нав’язливою. Вона вже одразу забирає у людини будь-які варіанти відповіді. Краще запитати нейтрально: “Вам потрібна допомога?”, “Я вам можу допомогти?”.

Особисті кордони та простір для автономії має дуже велике значення для ветеранів і ветеранок.

Уникайте героїзації та жалю

Обидва підходи створюють тиск. Людині не завжди комфортно, коли її називають героєм. Навіть захисники й захисниці, які здійснили значні вчинки та побували у ситуаціях “на межі”, часто кажуть, що Героями гідні називатися лише їхні полеглі побратими й посестри.

Так само не варто проявляти жаль. Перед вами людина, яка боролася з реальним противником і пройшла не одне випробування й вистояла. Вона точно не є об’єктом співчуття.

Пам’ятайте про приватність досвіду та спогадів

Питання про поранення, участь у бойових діях або пережитий досвід можуть бути болючими й викликати сильні емоції. Для багатьох ветеранів і ветеранок такі питання стають тригерами, навіть якщо вони поставлені без будь-яких поганих намірів, а лише з цікавості.

Якщо людина захоче розповісти про свій досвід, вона сама ініціює цю розмову й визначить, чим готова поділитися.

Говоріть про людину, а не про її інвалідність

Найбільша підтримка — це не слова співчуття, а звичайна розмова. Коли можна просто поговорити про справи, плани чи буденні дрібниці.

Це допомагає ветеранам та ветеранкам з інвалідністю почуватися частиною спільноти, а не людиною, до якої ставляться з обережністю.

За матеріалами психологів Гарячої лінії кризової та юридичної підтримки Український ветеранський фонд Мінветеранів: 0 800 33 20 29 (Дзвінки безкоштовні та конфіденційні).

За інф. Житомирської ОВА