Бердичів – місто, адміністративний центр Бердичівської міської територіальної громади та Бердичівського району Житомирській області, розташоване на березі річки Гнилоп’ять, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира.
Міста-побратими Бердичева: з 31 серпня 2003 р. місто Явор (пол. Jawor), Польща; з 14 жовтня 2005 р. місто Седльце (пол. Siedlce), Польща; з 15 травня 2023 р. місто Ченстохова (пол. Częstochowa), Польща; з 15 червня 2024 р. місто Алітус (лит. Alytus), Литва; з 19 червня 2024 р. місто Бухгольц (нім. Buchholz), Німеччина; з 21 жовтня 2024 р. місто Влодава (пол. Włodawa), Польща.
Територія, на якій розміщене місто, заселене ще у ІІ тисячолітті до н.е. Тут виявлені поселення доби бронзи та залишки двох поселень Черняхівської культури.
Деякі дослідники історії Бердичева вважають, що назва міста походить від слов’янського слова «берда» – гора, урвище, або ж від власного імені Бердич; інші – від слова «бердиш» – так називали бойову сокиру у слов’ян. Тому на гербі сучасного Бердичева зображено бойову сокиру та жезл бога торгівлі Меркурія, що символізує минуле міста, як одного з основних центрів торгівлі.
Давнє городище, з якого виріс Бердичів, розташовувалося на високому мисовидному зі стрімкими схилами березі Гнилоп’яті. У XV столітті городище розростається і перетворюється в укріплення – замок. Перша відома писемна згадка про Бердичів датується 1545 роком. Ця дата вказується у двох джерелах: люстрації (переписі населених пунктів) Київського воєводства за 1545 рік як власність Василя Тишкевича, та в описі Житомирського замку за цей же рік.
Після Люблінської унії 1569 року – угоди про об’єднання Польщі й Литви в єдину державу Річ Посполиту – Бердичів відійшов до шляхетської Польщі. Наприкінці ХVІ ст. власник Бердичева та навколишніх земель Януш Тишкевич продовжив споруджувати замок, у 1627 році на його місці заснував кляштор (монастир-фортецю) та у 1630 році подарував його католицькому ордену Босих кармелітів. На сьогодні всесвітньовідомими стали Санктуарій та Чудотворна ікона Матері Божої Бердичівської, вікову історію мають Бердичівські календарі, які друкувались у кармелітській друкарні, бібліотека з загальною кількістю книг до 6 тис. томів та з стародруками кінця ХV ст., кармелітська школа.
Після входження Правобережної України під протекторат Росії, Бердичів наприкінці ХVІІІ ст. увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. На цей час у містечку вже діяли цегельні заводи, пивоварня, млини, шість капелюшкових фабрик, шкірзавод, чотири миловарні, каретна, металева фабрики та інші.
У першій половині XIX ст. у місті швидкими темпами розвивається ремісництво, коли інтенсивно відбувалось заселення Бердичева ремісниками-євреями, оскільки місто перебувало у так званій «смузі осілості». Тож у 1848 р. налічувалось близько 5-ти тис. ремісників, у 1855 р. в місті налічувалось 5888 купців. Останні щороку лише у Бердичеві продавали товарів на суму понад 6 млн. сріблом, а за його межами вели торгівлю з містами Київської, Подільської, Волинської губерній. Зросла і кількість промислових підприємств, на середини XIX ст. працювали 4 миловарні, макаронна, екіпажна фабрики, 2 воскобійні, 2 свічкові, пивоварний заводи та інші.
Головну роль у піднесенні економіки міста відігравали ярмарки, яких із 1765 р. нараховувалось десять на рік. Найбільший з них – літній Онуфріївський, який тривав шість тижнів. За рівнем обігу товарів їх порівнювали з дрезденськими та лейпцігськими. Бердичів став одним із осередків торгівлі збіжжям, а з другої половини XIX ст. – одним із найважливіших центрів торгівлі кіньми. У місті діяло чимало купецьких контор, що забезпечували економічні зв’язки між різними регіонами. На початку 60-х 19-го ст. оборот торгівлі в Бердичеві визначався у 40 млн. руб. Провідну роль у розвитку торгівлі відігравала єврейська громада: серед 2,8 тис. купців у 1846 році абсолютну більшість становили євреї. Половина з 8-ми банків у місті також належала євреям. Саме їхні банки проводили фінансові операції з банками Парижа, Лондона, Відня, Рима і Константинополя. Переважна кількість населення міста також було єврейської національності: у 1860 р. в місті проживало 54 тис. осіб, у тому числі 50 тис. євреїв.
У Бердичеві діють великі єврейські фірми, власниками яких були Манзон, Єфруссі, Мойсей Ісаакович Горвиць, Леон і Ізраїль Френкелі, Трахтенберг та інші. Цьому сприяло вигідне розташування міста на перехресті шляхів, що йшли із Західної Європи до Росії, а також наявність щорічних ярмарків. Бердичів стає одним зі значних банківських центрів, де, окрім усього іншого, здійснювались операції на ярмарках. Тут здійснюються біржові операції і використовуватися широкі форми кредитування. Бердичівські банкіри через свої вісім банківських домів (а фактично їх було більше) мали зв’язки з банківськими будинками Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції банкіри з Бердичева здійснювали на Контрактовому ярмарку в Києві. У 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. – більш 1 млн. руб. У Києві бердичівські банкіри власним коштом збудували приміщення, в якому розмістилася «Бердичівська фінансова контора», яка діяла від Варшавського банку.
Бердичів, на відміну від більшості міст Правобережної України, не отримав Магдебурзького права і не користувався його перевагами. Водночас, не маючи жодного адміністративного статусу, він продовжував зберігати роль регіонального центру, успішно конкурував із губернським Житомиром, зокрема щодо розвитку торгівлі та кількості населення. Певно тому царський уряд ухвалив рішення про передачу міста у 1844 р. з Волинської до Київської губернії, до складу Махнівського повіту – спочатку на правах містечка, а в 1845 р. Бердичів отримав статус міста. До нього перенесли з Махнівки повітові установи, а сам повіт став називатись Бердичівським.
З другої половини XIX ст. роль Бердичева як торгового центру стала занепадати: у 1856 р. найбільший ярмарок Онуфріївський, а за ним ще шість ярмарок перевели до Києва. З побудовою залізниць Київ-Одеса (1871 р.), Київ-Брест (1873 р.) з’явились нові торговельні центри і Бердичів втратив роль перевалочної бази. Ярмарки стали задовольняти лише внутрішні потреби.
Втративши першість у торгівлі, Бердичів в останні десятиріччя XIX ст. зазнав промислового піднесення завдяки залученню значних іноземних інвестицій. 1864 р. підприємець з Австрії Мартін Ціллєр відкрив шкірзавод, 1876 р. варшавський купець Карл Шленкер побудував великий шкірзавод на Баранячому острові, 1888 р. Леонтій Плахетський заснував чавунно-ливарний завод, починають діяти фарфорово-фаянсовий завод Зусмана, пивзавод чеха Станіслава Чепа. У 1900-1906 рр. у Бердичеві з’являються пісочний і рафінадний цукрові заводи.
На 1887 р. у Бердичеві налічувалось близько 30 заводів та фабрик. Серед них було 6 шкіряних заводів, 6 тютюнових фабрик, 5 цегельних заводів, 5 свинцево-білильних та інших. Дрібних підприємств у місті було 35.
З кінця XVIII ст. Бердичів стає одним із центрів хасидизму. 1785 р. рабином став один із засновників хасидизму Леві Іцхак Бен Меїр Бердичівський і залишився ним до своєї смерті (1809 р.). Нині його могила на єврейському кладовищі є місцем паломництва хасидів з усього світу.
У XIX ст. Бердичів відвідували відомі діячі науки та культури. З 1858 р. по 1868 р. тут проживав класик єврейської літератури Менделе Мойхер-Сфорим (Шолом Абрамович). Неодноразово і досить тривалий час перебував у місті класик єврейської літератури Шолом-Алейхем (Шолом Рабинович).
Ймовірно на початку 1846 р. проїздом із Камянця-Подільського на Житомир відвідав місто Тарас Шевченко як художник Археографічної комісії, що мав у Південно-Західному краї зібрати народні перекази, пісні та відомості.
Бердичів назавжди увійшов до історії світової культури як місто, в якому 14 березня 1850 р. в костьолі Святої Варвари відбулося вінчання видатного французького письменника Оноре де Бальзака з графинею із Верхівні Евеліною Ганською.
З містом пов’язана доля сім’ї Рубінштейнів, що дала світу відомого композитора і музиканта Антона Рубінштейна ( 1829-1894 рр.), якого було охрещено в Миколаївській церкві (1831 р.), англійського письменника Джозефа Конрада (Юзефа Теодора Коженьовського) (1857-1924 рр.). У квітні 1861 р. до місті приїжджав відомий російський анатом, хірург і педагог Микола Пирогов, який відвідав єврейську лікарню – найкращий медичний заклад Бердичева того часу.
На кінець XIX ст. у місті функціонувало чотири православні церкви: Успенська (1837 р.), Миколаївська (1748 р.), Троїцька (1836 р.), Церква в ім’я Всіх Святих (1851 р.), чотири католицьких храми, шість синагог, 74 єврейські молитовні будинки та одна розкольницька молельня.
У культурному розвитку міста завжди помітне місце відігравали освітянські заклади. Ця традиція бере початок із Кармелітської школи (1794 р.). З 1825 р. почало діяти чотирикласне училище, 1829 р. – парафіяльне духовне училище, 1850 р. – перше, 1860 р. – друге єврейські училища 1-го розряду. Для навчання дітей із заможних родин почали працювати декілька гімназій, зокрема, восьмикласна жіноча гімназія В.А. Усаневич (будівля не збереглась), семикласне комерційне училище ім. О. Пушкіна (нині будинок педпгогічного коледжу), а також 19 різних освітніх навчальних закладів, що діяли на початку XX ст. Серед них – 4 церковно-парафіяльні школи, 5 приватних жіночих шкіл ІІІ розряду, талмуд тора та 10 хедерів.
Велике значення мало підключення міста до світової системи зв’язку: 1870 р. через Бердичів пройшла лінія телеграфу Калькутта-Лондон, 1890 р. в місті запрацювали телефони, зросла мережа доріг, по яких курсували диліжанси Бердичів-Житомир, Бердичів-Рівне. У 1892 році в Бердичеві з’явилася конка. У 1900 році зведена перша міська електростанція.
Рівень охорони здоров’я залишався низьким. На початку XX ст. у місті функціонували амбулаторія, земська, єврейська лікарні, лікарня товариства Червоного Хреста і тюремна лікарня.
На кінець XIX ст. у місті налічувалось 11 вулиць та 80 провулків. На той час налічувалось 2174 будинки та мешкало 76 тис. осіб.
Напередодні Першої світової війни в Бердичеві налічувалося 27 промислових підприємств. Найбільшими з них були заводи «Прогрес», пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики, збудовані в 1890-х роках, миловарний (1886 р.), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова, три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млини й 14 друкарень і літографій, електростанція. В місті налічувалося 5815 будинків, проживало 77 тисяч осіб. Оскільки Бердичів знаходився у прифронтовій смузі, тут дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. Більшість підприємств почали випускати воєнну продукцію. З липня 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту.
У результаті визвольних змагань 1917-1920 рр. Бердичів перебував у вирі їх подій. Кожна з ворогуючих сторін намагалась заволодіти містом, адже це був значний транспортний вузол. 5 травня 1920 року на залізничному вокзалі відбулась зустрічі керівника Польської держави маршала Юзефа Пілсудського та голови Української Народної Республіки, Головного отамана Симона Петлюри. З червня 1920 року в Бердичеві була встановлена радянська влада.
У 1923 році змінюється адміністративно-територіальний статус Бердичева – він стає центром однойменного району та округу, а 1937-го увійшов до складу новоствореної Житомирської області.
Голодомор 1932-1933 років не оминув і Бердичів. Точну кількість жертв голоду встановити неможливо, адже влада усіляко приховувала статистику. Дослідники оцінюють кількість померлих від голоду в Бердичеві у 3-5 тисяч осіб.
Сумнозвісний період репресій 1936-1938 рр. торкнувся практично всіх сфер життя міста. Загалом по Бердичеву за період із жовтня 1937 р. по лютий 1938 р. репресовано 3115 людей. Та починаючи з 1939 року з тюрем почали масово випускати багатьох репресованих, переважно жінок, які були заарештовані за те, що не донесли на своїх чоловіків, а це зробив інший. Та з таборів ГУТАБу повернулися одиниці.
Під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр. Бердичів був окупований німецькими військами 7 липня 1941 року. Окупація міста тривала до 5 січня 1944 року (911 днів). Війна не тільки перервала мирне життя бердичівлян, але й стала для них початком Великої трагедії.
З перших днів війни почався геноцид проти єврейського населення міста. Бердичівська трагедія вересня 1941 р. стала першим масовим геноцидом єврейського населення, здійсненим гітлерівцями в Європі та Радянському Союзі. За даними Надзвичайної державної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників, окупанти та їх поплічники знищили в Бердичеві 29500 євреїв, а всього за роки окупації в місті було знищено 38 536 людей. Крім того, на роботу до Німеччини вивезли 11,5 тис. жителів, не всім вдалося повернутись додому.
На фронтах, у підпіллі та у партизанських загонах боролися з нацистськими загарбниками 7800 бердичівлян, загинуло 4623 уродженці Бердичева. За виявлений героїзм 5646 осіб нагороджені орденами та медалями, а льотчиці Поліні Гельман, льотчику-випробувачу Олексію Граціанському та танкісту Казимиру Томашевському присвоєні звання Героїв Радянського Союзу.
Бердичів звільнений від німецьких окупантів 5 січня 1944 р. військами 1-го Українського фронту. З визволенням Бердичева та закінченням Другої світової війни місто поступово повернулось до мирного життя.
Вже у середині січня 1944 року в місті запрацювали електростанція та водогін. На восьмий день виплавили перший чавун на заводі «Прогрес», запрацювали завод «Комсомолець», шкірзавод ім. Ілліча, швейна фабрика, млини № 5 та № 19. Водночас почали діяти міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, відновили роботу 8 міських шкіл, учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне й ремісниче училища.
60-70-і роки XX ст. позначилися реконструкцією старих підприємств і будівництвом нових. На заводі «Прогрес» збудовано головний виробничий корпус, на заводі «Комсомолець» збудовані та введені у дію нові виробничі площі. З 1961 року на шкірзаводі ім. Ілліча почала діяти напівавтоматична лінія виготовлення хрому. Зросли виробничі потужності й обсяги виробництва на рафінадному заводі, швейній фабриці, м’ясокомбінаті.
З підключенням Бердичева (1950 р.) до магістрального газопроводу Дашава-Київ мешканці стали користуватися газом, у 1967 році уведено у дію центральну автоматичну телефонну станцію на три тисячі номерів (тип АТС-54а), збудовано готель, новий універмаг, що отримав назву «Ювілейний». У 23-х школах, з яких 12 були середніми, навчалося 11 тис. учнів і працювало близько 800 учителів, а в трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 й 1972 рр.) навчалося 1385 юнаків і дівчат. 1951 року Бердичівський учительський інститут реорганізовано у педагогічний, 1971 його розформували, а факультети перевели до Житомира та Умані. Діяли три середні спеціальні навчальні заклади – машинобудівний технікум, педагогічне та медичне училища.
Провідними галузями промисловості стали машинобудування та верстатобудування. Першу з них представляв завод «Прогрес», другу – завод «Комсомолець». Серед підприємств легкої промисловості міста – шкіряний завод, швейна і взуттєва фабрики, а рафінадний завод – одне з підприємств харчової промисловості.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України. 4 вересня 1991 року над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор. Бердичівська міська рада народних депутатів на дев’ятій сесії 21-го скликання 17 жовтня 1991 року також вирішила врахувати історичну традицію українського народу та того ж дня підняла український національний синьо-жовтий прапор над будівлею міської ради.
На початку третього тисячоліття місто розрослося, його територія становить 3533 га, яка умовно (без офіційного адміністративного поділу) розбита на 7 мікрорайонів. На 345-х площах, вулицях та провулках станом на 01.01.2020 р. проживало 74,8 тис. осіб.
Протягом 2009-2010 років в місті відкрито 4 нові підприємства:
• ТОВ «Бердичівський завод енергетичного обладнання», де запущено у роботу цех з виробництва вентиляційного обладнання;
• підприємство з обробки шкіри ТОВ «Шкірзавод «Велес»;
• будівельне підприємство Бердичівська філія ЗАТ «Будівельне управління № 7»;
• підприємство з переробки риби ТОВ «Ревега».
У 2010 році розпочато будівництво потужного м’ясопереробного підприємства ТОВ «Інко-Фуд Україна».
Провідними підприємствами міста Бердичева є:
• ТОВ «Бердичівський пивоварний завод» (виготовлення пива);
• ПАТ «Бердичівська фабрика одягу» (виробництво костюмів чоловічих);
• ТОВ «Бердичівська солодова компанія» (виробництво солоду);
• ТОВ «Бердичівський хлібозавод» (хлібобулочні вироби);
• ПАТ «Бердичівський м’ясокомбінат» (виробництво м’ясної сировини);
• СП «РІФ-1» (виробництво взуття);
• АТ «Бердичівський машинобудівний завод «Прогрес» (промислове устаткування для різних галузей промисловості);
• ТОВ «А-Вікт» (бетонозмішувачі);
• ТОВ «ТІС Полісся» (профілі ПВХ);
• ДП «Ритм» ТОВ «РоСт» (виробництво ламінованих плит ДСП, столешень);
• ЗАТ «Дніпровуд» (виробництво дерев’яних підлог);
• ТОВ «Сончік» (виробництво спальних матраців).
У системі загальної середньої освіти міста функціонує 15 загальноосвітніх навчальних закладів. У 2013-2014 навчальному році в них навчалося 7825 дітей. Також у Бердичеві діє 13 дошкільних навчальних закладів (3466 дітей) та три позашкільних заклади – дитячо-юнацька спортивна школа ім. В.О. Лонського (40 секцій, 501 дитина), Центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова (106 груп, 42 гуртки, 2551 дитина) та позашкільний навчально-оздоровчий заклад «Дитячо-юнацький табір «Соколятко» (розташований у селі Скраглівка Бердичівської громади).
Жителі міста мають можливість навчатись у вищих закладах освіти І-ІІ рівня акредитації: ВНЗ «Бердичівський коледж промисловості, економіки та права», педагогічному та медичному фахових коледжах. Середні профтехучилища здійснюють підготовку працівників для різних галузей народного господарства.
У місті діє дві дитячі школи мистецтва: музична та художня. Бердичівська централізована бібліотечна система включає центральну бібліотеку, бібліотеку для дітей та шість бібліотек-філій. Загальний книжковий фонд ЦБС становить більш як 250 тис. примірників, читачами ЦБС є майже 20 000 чоловік, книговидача сягає понад 400 000 примірників. Функціонують Музей історії міста Бердичева, музей єврейства, музей освіти, музей медицини, воїнів-інтернаціоналістів, музей історії пожежної справи, Музей 26-ї артилерійської бригади ім. генерал-хорунжого Романа Дашкевича та інші. Діють також музейні кімнати майже в усіх загальноосвітніх закладах.
Місто славиться мережею закладів, які займаються розвитком спортивно-масової та фізично-оздоровчої роботи: функціонують два стадіони, критий плавальний басейн, дитячо-юнацька спортивна школа ім. В.О. Лонського, яка з 2016 року працює у новому приміщенні в самому центрі міста. Щорічно з 1994 року проводяться Міжнародні змагання зі стрибків у висоту «Меморіал В.О. Лонського», які включено до офіційного календаря Міжнародної федерації легкої атлетики, з 1999 року – Міжнародний турнір з боксу класу А серед молоді на призи братів Кличків.
У культурному розвитку міста тісно переплітались зі своїми віковими традиціями українська, російська, польська та єврейська культури, які своєрідно з’єднуючись надавали Бердичеву неповторного колориту. Серед уродженців Бердичева відомі діячі культури:
– письменники Василь Гроссман, Всеволод Нестайко, Зоя Мілашевська, Михайло Космін, Борис Рахманін, Михайло Степанюк;
– поети Авраам Гонтар, Матвій Гарцман;
– композитори Віктор Бєлий, Віктор Томілін;
– співаки Остап Дарчук, Марія Будкевич;
– видатний музикант Володимир Горовиць.
Дарували світу чудові твори образотворчого мистецтва скульптор Петро Криворуцький, художники Петро Кучук, Микола Яцюк, Сергій Шустер.
Далеко за межами України відомі імена вчених: член-кореспондент АН України Микола Жудін, Володимир Фінкельштейн, мікробіолог Любов Горовиць-Власова, доктор технічних наук Василь Галицький та багато інших.
Нині світу віддають свій талант та натхнення такі видатні уродженці Бердичева, як цирковий гімнаст Анатолій Залевський, Чемпіон світу (2005) зі стрибків у висоту Юрій Крімаренко, композитор та виконавець Олесь Коляда, письменники та поети Михайло Пасічник і Михайло Полюга, майстер із художньої обробки деревини Валерій Земнухов, майстри пензля Ольга Дзюрбей та В’ячеслав Міщенко, фотохудожник Володимир Поліщук та інші.
Пролягають до Бердичева нові маршрути допитливих, мудрих, ініціативних людей, ця Богом ощасливлена земля відчуває ласку єднання людей різних народів, культур, віросповідань. Місто вдячне своїй історичній долі, пишається своїми працьовитими та талановитими пращурами, і робить все можливе, щоб стати ще заможнішим, щасливішим і привабливішим.
