22 травня для українського народу є своєрідним днем національного ствердження, адже знаменує завершення великої подорожі Кобзаря до рідної землі — шлях з чужини до вічного спокою на дніпрових кручах. Перепоховання Тараса Шевченка стало ледь першим в історії прикладом масштабної солідарності українців, які всупереч імперській позиції знайшли можливість виконати останню волю свого пророка.

У ХХІ столітті історія повернення поета набуває нового звучання. У часи, коли мільйони людей змушені залишати власні домівки, постать Шевченка стає їхньою надією на неминуче повернення до коріння. Його заповіт виявився чимось більшим за прохання про місце поховання, перетворившись на стратегічний заклик до народу стати господарем на власній землі.

Для сучасних захисників і захисниць України рядки Кобзаря давно перестали бути класичною літературою, перетворившись на бойові гасла, що карбуються на броні та звучать у молитвах перед боєм. Вшановуючи пам’ять поета у Бердичеві, жителі громади підтвердили, що українці є нацією, яка тримає слово перед предками та береже тяглість власної історії.

Шлях Кобзаря триває доти, доки звучить його слово і виконується його воля будувати «сім’ю вольну, нову». Пам’ять про цей день нагадує кожному: Україна — це дім, за право жити в якому боротьба триває щодня.